Следуя традиции, Центр Заботы о жизни г. Измаил провел конкурс на лучшее сочинение на тему «Ценность человеческой жизни» среди выпускников средних школ города. Сочинение-победитель предлагаем вашему вниманию.

Сьогодні я хочу розповісти найсумнішу історію свого життя. Мені здається, що вона залишиться у моєму серці назавжди, і ніколи, чуєте, ніколи більш не трапиться з ненародженою дитиною.

Ніч... Навкруги темнота. Вона стиснула мене і давить. Думки снуються, перебігають одна одну. Коли я вирвуся з цієї темряви? Та раптом світлий вогник зблиснув. Одинокий. І він одинокий? Я не сама, не сама! Я бачу ті вогники навколо себе... Моя мама, мій тато... Не плач, моє серце. Бачиш, скільки у мене помічників! Я щаслива! Хочу розігнати морок, що огорнув інших, але він мене не слухає, бо я лише краплинка, що впала у море і розчинилася у воді. Душа - замкнута. Іноді вона виривається, але її спиняють грати та нещасний стогін моєї ненародженої сестрички повертає мене до життя. У мене є поля з яскравими квітами, безмежний простір високого неба, а на ньому сонце. Я вирвуся з пустелі і темряви! А моя ненароджена сестричка? Серце, не плач! Розкажи про свій біль.

Моя сестричка... Її життя почалося у лоні матері, коли мені було лише чотири місяці. Батьки ще про це нічого не знають. Я перша відчула появу нового життя. Чомусь молоко у маминих грудях ураз стало несмачним, а годування перетворилося на муку. Мама прикладала мене до грудей, не розуміючи, чому я відмовляюся їсти. Я плакала, а мама, моя молода мама плакала разом зі мною і молила Господа аби порятував її дитя, яке, як їй здалося, захворіло. «Та не захворіла я, ні, як же ви цього не розумієте», хотілося крикнути мені. А сестричка вже почала підростати, але ще дуже маленька, безпомічна.

Наша мама все робить за нас, хоч сама ще не знає, що нас уже двоє, що носить під серцем
мою сестричку. Вона гадки не має, що допомагає нам обом і живить нас обох. Вона така добра! Бабуся помічає у поведінці мами щось незвичне. Того вечора чомусь у будинку панувала тиша. Не чути було ні голосних розмов дідуся, ні тата, а мама з бабусею про щось сумно розмовляли, зачинивши двері кімнати. Ранок був невеселим. Мама пішла до лікаря, який повідомив їй, що вона вагітна. Вона, напевно, мусить бути щаслива. Неню, чи ти дійсно щаслива? Проте цій новині, окрім мене звичайно, ніхто чомусь не зрадів. Одній мені було радісно від того, що у мене є маленька сестричка, навіть ім'я їй дала - Оксанка. Я була горда з того, що я старша сестра. Коли мама брала мене на руки, я притулялася до її лона і розмовляла із сестричкою. Оксанка говорила, що вона майже бачить, хоч довкола неї темно. А я розповідала їй про сонце та про маму. Найбільшим! бажанням сестрички було швидше побачити нашу маму, яка вона чи чує ніжні удари її серця? адже воно так
рівно б'ється враз із маминим.

25 березня 1993 року... Сумна дата. Мама вбила мою сестричку... Що ще можна додати до цього? Адже ця маленька душа мала право народитися. Хіба дитина може не мати права на життя? Чому ж дорослі вирішують за нас: народитися нам чи ні?

Найцінніше, що є у людини, - це її життя. Воно дається їй тільки раз і кожній - своє. Довге чи коротке, щасливе чи нещасне. Життя кожної людини це своєрідний атом неосяжної, безмірної вічності. Воно, як і справжній атом, є єдиним цілим. І як атом, воно незмірно мале порівняно з вічністю. Нерідко говорять, що воно подібне до іскри, яка вилетіла з багаття, спалахнула на коротку мить у темряві й одразу ж згасла. Такі порівняння - сумне усвідомлення швидкоплинності людського життя. Всі ми немовби мандрівники у цьому житті, які рухаються в одному напрямку: з пункту Н (народження) у пункт С (смерть). Ось так згасла іскорка життя моєї ненародженої сестрички.

Мама зробила аборт. Яке страшне слово. Який великий гріх бере на свою душу жінка, позбавляючи свою дитину життя. Ми плачемо за вбитими на війнах, за тими, хто загинув від рук терористів, але ніколи не молимося за тих, кого наші матері знищили своїми руками. Йдучи на аборт, ніхто з жінок не замислюється, що в отому маленькому зародочку є жива душа. Таких, як моя мама, - мільйони. Мільйони жінок, котрі добровільно страчують ще ненароджених дітей. Мама вимолює у Господа каяття за свій непростимий гріх. Я думаю, що Бог простить їй, бо мама моя - ясна зірка, що завжди буде освітлювати мій життєвий шлях.
Життя - це велике диво й велике благо! І його необхідно цінувати. Тому я й вважаю, що саме захист права людини на життя є найбільш насущним. Можливо, через дітовбивство багато жінок нині стають повіями та наркоманками. А, можливо, й через це шлюби нині нетривкі, бо та, котра повинна берегти спокій, затишок у домі, не вміє терпіти, не вміє любити і шанувати родинне вогнище.

Сьогодні жінка збирається позбутися небажаного плоду невдалого кохання. Зупинись, не роби крок до жорстокого вчинку. Маленьке тільце здригається від нечутного плачу в утробі, воно не хоче помирати. Почуй крик нового життя. Не позбавляй його найціннішого - права народитися, права на життя.

Я проти абортів, адже вони несуть з собою покалічені душі молодих жінок, незагоєні рани, почуття провини, спустошення. Як на мене, то я б заборонила їх, цим самим, можливо, врятувала би мільйони життів.

Кожна людина, хоч би то якою або хоч би то ким вона не була, має право на життя. Це найважливіше з усіх людських прав. І воно повинне поважаться іншими людьми й забезпечуватися суспільством. І якщо право людини на життя обмежується або не реалізується, то таке суспільство не може вважатися гуманним і досконалим.

Юлия Атаманчук